Get Adobe Flash player

1 период

Як використовувалися київські острови та прибережні урочища в давньоруський час? Інститутом археології НАНУ в різних частинах Труханового острова виявлено артефакти Х-ХІІІ ст. Крім того існують відомості про те, що під піщаними дюнами в районі озера Бабине знаходиться городище, що існувало на Трухановому ще в Х ст. і звалося – Ольжичі, бо належало княгині Ользі.


З далеких часів дійшло до нас найдавніше оповідання, що ймовірніше за все, стосується Труханового острова. Року Божого 968-го вперше печеніги насмілилися напасти на Київ (див. епіграф). Мабуть, саме на Трухановому розташовувався їх табір. Вороги не квапилися, бо добре знали, що в той час київський князь Святослав з основними збройними силами був далеко – воював на Дунаї. Тоді, за переказом, один хлопець пробрався крізь печенізький стан за Дніпро та повідомив про біду воєводу Претвича. Той, граючи в сурми, підійшов з лівого берегу до Києва і ввів в оману печенізького князя, вдавши із себе передовий загін Святославового воїнства. Тоді вдалося перевезти за Дніпро княгиню Ольгу з онуками. А згодом вже й сам Святослав прийшов боронити Русь… Те, що дніпровські острови в ті часи були плацдармом для нападів кочовиків на київські передмістя, підтверджує знахідка бронзового ідола в Матвіївській затоці Труханового острова.


Вважається, що свою назву Труханів острів отримав в часи київського князя Святополка Ізяславича (1093-1113 рр.) – одна з його жінок була дочкою половецького хана Тугоркана та мала резиденцію на острові. За свідченням путівника Шероцького, у ХІІ-ХІІІ ст. на північному кінці Труханового було с. Увятичи, в якому 1103 р з ініціативи князя Володимира Мономаха (Великий київський князь у 1113-1125 рр.) відбувся з’їзд князів щодо оборони південно-руського приграниччя від половців. «В лето 6611. Вложи Богъ ву серьдце Русьскимь княземъ мысль благу, Святополку [и] Володимиру, и снястася думати на Долобьске; и седее Святополкь се своею дружиною, а Володимеръ съ своею дружиною, а въ единомь шатръ». Через вісім років з ініціативи Мономаха князі знову зустрічаються біля Долобського: «И приде Володимеръ, и сретостася на Долобьске, и седоша ве единомъ шатре». Путівник «Київ» 2001 р. стверджує, що ця зустріч відбулася на городищі (розміром 120х80 м) поблизу оз. Гнілуша. Частина дослідників же відносило місце зустрічі до якогось з лівобережних заплавних озер.


То де ж розташовувалися Увятичі та Долобське озеро? Частина дослідників вважає, що Долобське озеро розташовувалося на Трухановому і відповідає сучасній системі озер Бабиного на Трухановому острові, що тоді складали одне ціле з сучасною Матвіївською затокою. В такому випадку пункт зустрічі князів міг знаходиться на обжитому ще з часів княгині Ольги та дочки Тугоркана городищі на Трухановому. Втім, на нашу думку, розгадка пов’язана не з Матвіївською затокою та озерами системи Бабиного, що утворилися під час формування західного півострову Труханового внаслідок перевідкладення розмитої в ХVIII ст. Почанинської коси, а з сучасним Долобецьким островом, який в XII-ХІХ ст. являв собою найбільш східну частину Труханового острова, і відділявся від решти острову затокою, що напевне і звалася Дулебським (Долобським) озером. В наш час це Долобецька протока (Довбичка). Вважають, що назва озера, а згодом острова, походить від слова “довбанка” – човен, видовбаний з цілого стовбура дерева. В давнину такі човни використовували для плавання та рибальства на всьому Дніпрі, від витоків до гирла. Для зборів князі мали використовувати нейтральну територію. Дійсно, всі дніпровські острови в той час до Києва не відносилися. Найближчим з боку суходільного Чернігівського тракту був саме Долобський півострів. Цілком можливо, що саме тут десь і була розташоване місце зустрічей князів. Місце напевне було обжитим, а під шатрами, що згадуються в літописі, слід розуміти шатра князівських дерев’яних теремів.


Підтвердження локалізації Долобецького озера на Трухановому (ще раз зазначимо, що Долобецький був його частиною) знаходимо в грамоті Сигізмунда І від 1510р., що передає оз. Долобське у володіння Микільському монастирю: «И мы им на то дали сесь наш лист: нехай они тое озеро наше Долобеск с устьем в острове Тихонове держат». «Озеро Долобоцкое» на Трухановому острові згадується в документах ХVIII ст., існують і свідчення ХІХ ст.


Цінну інформацію дає повідомлення Іпатієвського літопису від 1151 року, коли князь Юрий Долгорукий по Десні підійшов до Києва та став біля озера Радунка: «и поиде Гюрги к Киеву и сташа в Родуни». Потім він, прагнучи непомітно обійти Київ, пройшов своїми лодіями Чорториєм та Долобським озером, звідки плив Золочею: «И оттоль Гюрзи сгадав с Володимеромъ съ Давидовичем… и с половци, и хотяшимъ внизъ пойти ке Витичевьскому броду, не смеющиимъ же имъ пустити лодии мимо Киевъ, но пустишая е во озеро Дулебское и оттоле волочиша берегом в Золотчу. По Золотчи же внидоша во Днепр лодъе ихь». Базуючись на цій статті, на роль місця локализації пункту князівських зустрічей претендує і раніш вказане городище (часів Володимира Мономаха) неподалік від гирла Десни поблизу озера, яке зараз звуть Гнілуша. Його позиція у гирла Десни (головний водний шлях з Чернігова та Новгорода-Сіверського) узгоджується з повідомленням літопису про невдалий набіг князя Ігора Святославича на Київ. У 1180 році війська майбутнього героя «Слова о полку Ігоревім» розташувалися поблизу від Долобського озера. Князь привів з собою половців, і розбивши табір, сподіваючись на свою силу, не виставив сторожу. «Половець же бе много и лежахуть безь боязни, надеючеся на силу свою и на Игоревь полкь, и без стороже». За це вони швидко поплатилися. Кияни непомітно підкралися та посікли його війська: «Половци же, видивше, устремишася на не и сразишася съ ними, Русь же потопташа е; Половци же бегаюче передь Русью потопаша мнозе въ Чероторыи». Можливо, північна частина Чорторию і є Долобським озером? Однак в літописі Чорторий згадується і самостійно. На нашу думку, так як шлях Чорториєм в ті часи не був неперервною системою рукавів та складався з протоки вздовж Муромця, затоки між головною частиною Труханового та Долобецький півостровом (Долобецьке озеро), а також системи озер, проток та заток лівого берега, що минаючи Долобецький півострів, лівобережний масив сучасного Венеціанського острову, Осокорки та Позняки, дійсно міг виводити до Вітачівського броду (літописна Золоча, залишками якої є сучасні Русанівська протока, протоки Підбірна, Золоча та Павлівка) Уявлення про самостійність назв цих водотоків внаслідок їх певної ізоляції підтверджується меншою водністю східних рукавів Дніпра в давньоруські часи, в порівняні з сучасністю, так як в районі Києва спостерігається певна аномалія: річка поступово відступає від правого берега, сильніше розмиваючи лівий. Внаслідок цього правобережні рукави поступово відмирають, а лівобережні стають більш глибокими.